avealua

Романтики більше не буде.
Зім'яв її, викинув в урну.
Порожні зібравши слова,
Вона й так вже була нежива.

Романтики більше не знаю.
Не вірю, не рвусь, не чекаю.
Прощай, моя юність жива,
Погрузла у мертві слова.

Я серце своє не картаю,
Що не прагну, не б'юсь, не кохаю.
Воно хворе, тому непідсудне -
Романтики більше не буде.

I'm every bit as happy, as you want me to be. You want me to laugh - I will. You want me to moan - I'll moan. But if you want me to be good enough - I won't manage.

Ненавижу уёбка, который придумал это "лю"!!!
Раньше как - приятно прочитать/услышать слово ЛЮБЛЮ! от подруги, от девушки.. сейчас .. "лю".. да, понятно, словами типа "люблю" на ветер не бросаются и все дела, но этого ЛЮБЛЮ иногда так нехватает!!

Я не можу дивитися тобі в очі без посмішки - широкої та ідіотської, я не можу дивитися на тебе without longing, я не можу розмовляти з тобою без того, щоб мої слова були дурнуватими і невпопадними, незв'язними, уривчастими, а мої жести - неоковирними, незграбними. Я не можу думати про тебе без досади, я не можу думати про тебе без насолоди, я не можу не думати про тебе. How can I possibly be around you?.. but I want to be around so bad.. Ніби в усьому, що я роблю, є думка про тебе, наче тобі це цікаво. В усіх моїх рішеннях неначе є твій відтінок.
I'm wounded with every single gesture you made to someone's side - gesture of careness - by every single gesture you could do to me, but you never will and I am not allowed to try to..

я хочу внести тебя в затемненную комнату, прислонить к стене и целовать, держа руки над головой, швырнуть на кровать, хочу зубами стянуть с тебя одежду, поцеловать твою грудь, плечи, бедра.. хочу каплями лить на тебя попеременно холодное шампанское, которое пузырьками будет щекотать твою кожу и горячий воск, который будет обжигать тебя. Хочу спуститься вниз, целуя тебя горячими губами, хочу впиться в тебя ими, страстно и нежно, доставлять тебе удовольствие, пока ты не заполнишь комнату своими криками.. Потом я хочу нежно гладить тебя, массируя твое тело. Сжимая и лаская твои руки, ножки, попу, бедра, ступни, шею, плечи тёплыми руками, целуя и шепча тебе на ухо слова любви. Хочу чтобы ты лежала с прикрытыми глазами и щеки твои наполнял румянец, чтобы говорила мне, что любишь меня.. И на одном из этих слов я хочу овладеть тобой, хочу войти в тебя и быть в тебе, хочу, чтобы ты, выгибаясь мне навстречу, стонала на пике наслаждения и горячим дыханием обжигала мою шею, чтобы на лице твоем смешались слёзы и смех и радость, чтобы ты жила со мной, как одно, в эти минуты, чтобы жар наполнял нас и разгорался всё сильнее, чтобы в какой-то момент взорваться миллиардом искр и стоном и криком, впиваясь моими пальцами в твою кожу и твоими зубами в моё плечо.. Чтобы наши сердца выскакивали из груди и дыхание мчалось в бешенном темпе, постепенно затихая, чтобы превратится в размеренный такт сна и довести нас до следующего утра.

Над перелогами летіло слово,
Над горами, розломами, замкАми,
Над буйними бур'янами чужого,
І над свого півмертвими лишкАми.

Над гнітом і насмішкою шакалів,
Над оскалом їх хижих пик,
Жагучим прапором відважних отаманів
Звало до бою тих, хто не поник.

Хто не зов'яв своєю ще душою,
Хто має в серці неосяжну вись,
Хто за свою Вітчизну годен стать до бою,
Хто не посміє рідного зректись!

Летіло слово, сповнюючи Духом,
Знаходячи вражину в домовині,
Звучало понад лісом, понад лугом:
"Слава Героям! Слава Україні!"

It's fun how sometimes we sympatize people we don't know no good. Or more than that - even like them.
We go in for touch, we're getting closer.. and than BOOM: we understand that somehow, on some point this person became disgusting. Why so? Can't we examine and rate people at once? Why do we think: (s)he's a nice guy(girl) and than - (s)he's just not anymore... 

Funny as hell. Especially when you've already got it but still - you can't just GET RID of this person, you know.. Alright-y.. I've got to go.. Have to put an alarm on my cell phone: there're this new episode of One Tree Hill and one brand new of House M.D. coming this night at 4 AM on GMT+2...

Как красиво и мрачно. Даже печально...
Печальны и вопросы и ответы... Печаль, как бездна - глубокая, темная, и больше чем все мы.

Но иногда есть ответы которые не приходят сразу. Иногда они даже приходят слишком поздно, но они приходят. Жизнь растет как цветок, как дерево. Иногда замерзает, сбросив листья. Становотся невзрачной и незаментной. Но потом всегда приходит весна, как и всегда приходит лето. Ибо нет ничего сильнее жизни, и человек создан, чтобы быть счастливым...

И если в саду больше не цветут розы и остались одни колючки, может стоит подождать, не все сады вечнозеленые. Но нельзя ждать слишком долго. Ожидание убивает красоту, калечит мечту. Ожидание имеет меру. И эта мера заложена в жизни человека, ибо он чувствует, когда нужно бросить надежды...

И всегда будут лучи солнца, если все вокруг облачно. Потому что небо не любит быть серым и черным, но ему приходится. Но тем больше мы радуемся синеве и свету, чем дольше мы были их лишены.

Всегда будут друзья, которые хотят, чтобы ты проснулась. Потому что все любят Солнце, каким бы пасмурным оно ни было. И хотя в постели тепло и спокойно, иногда нужно из нее вылазить, потому что мир уже не тот без тебя, но он пройдет мимо, если ты ему позволишь.

Всегда есть выход. Иногда н на поверхности, иногда спрятан. Иногда тебе под силу найти его одной, но иногда нужна помощь. И помощь есть всегда и для всех, просто нужно уметь ее видеть и не боятся к ней обращаться.

Небо такое большое и открытое. Мир полон вопросов, ответов и облегчений. Нужно встречать его и освещать его своей верой и улыбкой. И тогда и он осветит тебя.
Потому что если ты будешь бояться летать, у тебя никогда не вырастут крылья...
 

Наверное самое сложное в мире - говорить правду. Не просто не лгать, а говорить, то, что думаешь. То, что знаешь. То, что чувствуешь. То, что понимаешь, но не хочешь признавать.
Ведь... Даже не кому-то, а себе, я имею в виду.
Просто быть честным с собой - вот самое сложное. 
Для этого нужны дневники. 
Наверное, не такие дневники, как ЖЖ. А простые, добрые, глубоко личные бумажные други, в которых можно... а что, собственно?
Ведь, наверняка же, даже в таких дневниках мы не пишем всю глубину правды. Да, мы пишем "О, я её лав, а она меня нет" *и даже тут опускаем порой имена, потому что будто думаем, что правда жжётся*. Но мы не пишем о более глубоких вещах. О мелких и больших, и даже совсем несущественных, но отвратительных в признании. И я не буду сейчас писать здесь, о чем я. Да и на ум ничего не приходит. Ну, хотя бы. Кто напишет, пусть даже в дневнике "я в детстве ел козявки (не "казяфки", а своими именами)"? 
Нет, ну пусть он даже и ел, он подумает "да на кой мне это здесь писать?"...
И прав конечно будет. Пример просто глупый. Но суть-то может ты и уловил.
И так люди ненавидят Родину (да хоть с маленькой, не суть), но вслух и даже мысленно не скажут. В Бога не верят, но и себе и другим прямо в том не признаются. Или постоянно мимолетно вспоминают об одном/парочке жизненных позоров, но НИКОГДА начистую в уме об этом не думают, и уж тем более не пишут об этом где попало. Да пусть даже анонимно. Не пишут, и все тут.
И оно копится, копится внутри, и уже не кажется таким уж и несущественным, и начинает давить, давить, давить...
И, может оно и станет легче, скажи ты кому ВСЁ до последнего звука и вздоха. Но ведь наверное убить его потом захочется, опосле...

...або й зовсім без них, і просто чкурнути звідси де-ін-де. На захід. Бодай у Польщу. В Іспанію. В США. В Канаду... Бодай ненадовго, на рік, на місяць, на день....
На життя?
Начитаєшся усяких польських сайтів міносвіти, чи надивишся відео з лекцій Йельського університету і думаєш - ... думаєш...
Чи може, це все здається прекрасним лише доти, доки ти цього не маєш, а потім призвичаїшся, приїсться як жадана колись іграшка?
Достоту не певен, але, мабуть, все ж ні... ну, люди, як би то не було, не скаржаться...
Я не роблю з закордону утопічний Едем, чи що. Ні. Там нелегко. Там важко. Але там можливо! Розумієш? Open possibilities... 

Щойно поправив entries в журналі. Замінив наявні в нім імена на однобуквенні скорочення. Подумав, що так буде корректно - одна справа, що я публічно виставляю свої дурні думки, і зовсім інша, що я оприлюднюю в них поіменно реальних людей, на що я явно не маю морального права.
Я відповідаю лише за себе. 

Я розумію, що мабуть вже стаю занудним з усіма цими одновекторними темами. Але це саме те, що переймає мене. Саме те, що робить мене слабким і, водночас, якимсь по-своєму сильним. Саме те, про що я думаю саме зараз.
Щойно заходив до сусіда і бачив його саме з тією одногрупницею, саме з тією екстраординально-привабливою для мене Ю.
Ні. Я некорректно розмістив акценти. Я щойно заходив до нього і бачив там її.
Просто бачив її.
Я бачу її 5/7 на тиждень. Але тут я бачив її вдома. Адже це ж майже як у себе вдома - відчуття домашньости  не розвіюється від одного пройденого поверху. Пак, ні. Просто я бачив її у домашній обстановці. Ось у чім річ. Це мене embarass. =\
Dunno why. It just does. I'd not say a word. Just "Hi" - and would turned around,  and would run away. Я не усвідомив цього одразу. Вже потім, вдома, я подумав - а чому ж ти не поговорив з нею, повів себе так, наче вона тебе не цікавить. Наче тобі неприємне її товариство. Але ж це не так. Мені не просто приємне її товариство. Більш того, її товариство - найприємніша реальна річ, яку я можу наразі собі уявити. Позатим, я вчинив як ідіот. Як хлопчисько. Навіть не усвідомивши того, навіть не знітившись по-справжньому, радше просто якось підсвідомо...
Я сподівався, що вона вийде наступного разу, коли я через хвилин 5 знову спустився у тій же справі, що я виправлю (перш за все, для себе) ідіотську ситуацію. Але вона вже не вийшла з ним, лише М.
Shame.
Я надто часто дію як ідіот. Я вже майже вірю, що справа в тому, що я власне і є ідіотом.

Как причудлива жизнь... Как удивительна...
Я гляжу на фото, где моя одногруппница и мой одноклассник вместе и не могу не подумать об этом.
Все складывается так, как складывается. Наверное, нет смысла говорить: "Какова вероятность была того, что...(...)... так получится?".
Были также и сотни тысяч сотен других вероятностей, но ни одна из них, очевидно, не сбылась полностью. Потому что сбылась эта. 
Может сотни других вероятностей были еще более, еще гораздо более неожиданнее и затейливее. Но мы их не узнаем. А есть то, что есть. Мой одноклассник встречается с девушкой из моей группы, познакомившись с ней на совершенно случайной лекции, на которой совершенно случайно сидел с нашим потоком. Просто от нечего делать. Ну, это я так знаю, что он там с ней познакомился. Может, я и неправ. Он сидел поодаль. Он не говорил с ней. Просто так вышло. По его инициативе, но все же - могло все быть совершенно иначе.
Уже через пару месяцев он на лето поехал к ней домой и сейчас я вижу их вместе каждый день. И суть моей задумчивости совершенно ведь не в том, что эта девушка мне, я положительно уверен, очень нравится (все никак не могу осознать, почему?), также ни в чем либо касательном меня. Отнюдь. Просто это так все забавно и пр. ...
Так... непривычно, что ли. Незнаю. Интересно... может нас с ним привлекают одинаковые девушки? Впрочем... не важно )

It's been a while.. what? a month?.. since I wrote last post here. And it's the very first one I post in English. Why? I guess I just had no much to talk about especially in this language, plus, I am not that used to English keyboard. You know - have to watch to the keys while I'm typing. It annoys. Plus, I lose my thought this way. 
Yet again, eventually I am writing in English here, at last.
So, what's up? I'm reading this Meyer's saga - ya know, Twilight, New Moon, etc. Kinda hooked on this stuff. Weird though.
Now I'm on New Moon and I am somehow even anxious to see the movie version of it.
I know I am not that good in English, but I'm thinking about trying to get some work in Logos - you know, help some kids to learn language and earn some money. Yeah... some plan... But better nothing, no?
No success in relationships, and neither in self-improvement. Feels like I'm actually stuck here if not worse - regress somehow.
That sucks. I am kinda lame guy. No, really, someone who has possibility, a shot, and does not use it should be called really lame person. And so am I. 

Мені приснився чудний сон. Взагалі, цього літа мені напрочуд щастило зі снами...
Але в цьому сні, саме у цьому, віяло такою романтикою. Ніжні обійми, гарні слова і жести. Я зараз не годен усього того згадати, пам'ятаю лиш сутінки і гарний погляд усміхнених очей. І поцілунок. Перший наш поцілунок. Боже, який то був поцілунок! Я прокинувся з цим поцілунком і ще кілька мерехтливих миттєвостей я насолоджувався ним. Дивний сон.
Дивний тим, що ніколи на моїй пам'яті мені не снилася ця дівчина, та ще й у такій прекрасній ролі. Це була Т. Дівчина мого друга, С. Дивні іноді варіації підкидають нам сни, правда??

И вопрос лишь в том, на что оно заменится - на лучшее ли, или что-то похуже...
Я чувствую себя словно эквилибристом, балансирующим на канате, на тонкой линии...
Почти ежедневно я думаю о том, чтобы разорвать отношения. Поминутно бываю уверен в предстоящей инициативе. Мне становится словно всё равно, что будет. Мне как будто просто все это надоело.
Тем не менее, всё still.
Казалось бы, все оч просто, не так ли?
Очевидно, все зашло в тупик. Прогресса не будет. И я его уже будто бы и не хочу.
Недавно меня натолкнули на мысль, которая мне в голову совершеннейшим образом ни разу и не приходила доселе:
Поныне у нас нету интимной близости. Я о физиологии, максимальном сексуальном аспекте. Логично продолжать отношения и добиться по крайней мере появления оной. Так ведь?
Но ведь правда, девушки особо относятся к парням, которые овладели ими впервые. Особенно, если их кроме того связывали долгие, прочные, близкие отношения. И вступить в такую близость - значит обязать себя. Я веду к тому, что если сейчас динамика упорно ведет к снижению, угасанию моей любви и заботы, то это и не изменится. И в высшей степени подло в таких условиях идти на секс, то есть, входить в жизнь девушки как ее первый мужчина при таких обстоятельствах и отношениях.
И я так не поступлю.
И отсюда вывод - это тупик.
Я не о сексе, впрочем. Он скорее просто к слову.
Это просто какая-то тянучка. И не хватает желания ее обрывать. Не силы воли, не смелости, нет. Просто желания, вот и все здесь...
Мне надоели такие отношения. Я наивно и упорно верю, что может быть иначе! Я жажду эмансипации, что ли =/
Мне надоело идти на жертвы. Наверное поэтому я почти перестал вовсе на них идти, сравнительно с прежними временами. Конечно, это не может вызывать недовольство у моей половины. Но от того мало что во мне изменится, разумеется.
Надоело даже хотя бы доставлять пиковое удовольствие девушке без ее особых усилий, а потом идти и мастурбировать, потому что если этого не сделать, то потом будет очень и очень некомфортно. Наверное так бывает при прерваных половых актах. И дело ведь здесь не в ее стыдливости. Нет, дело во все той же отдаче...
Надоело отдавать себя всего и получать далеко не все. И сейчас я даже говорю не о девственности.
Я устал, я не хочу продолжать. Я не продолжаю.

Я  право не знаю, сколько ещё будут продолжаться мои отношения с любимой девушкой. Я думаю, обстояло всё как-то так: сначала я её любил с определённой силой, и она любила меня в ответ с какой-то своей определённой силой. Но дело в том, что её чувств ко мне мне практически всегда было мало. И понемногу мои ответные тоже стали приугасать, неумолимо в течении 3,5 лет. Соответственно, я думаю, из-за уменьшения проявления любви с моей стороны, еще поуменьшилась и ее любовь, которой мне и так было мало. Етс.
Вот такой вот путь по неумолимо нисходящей линии. Мне не раз уже приходило в голову (и уходило из нее) прервать эти отношения. Что меня удерживает? Привычка? надежда? глупость? алчность/ревность/нежелание терять/страх терять? любовь? 
По ходу, всего понемногу. 
Наверное, надеюсь, что все изменится к лучшему. Конечно, тем не менее прекрасно знаю, что этого не будет, разве что мимолётно.
Боюсь потерять и не найти больше такую. Право, она хороша.
Люблю... Конечно люблю. Просто хочу быть любимым в ответ. Хочу ласки, нежности. Больше.
Не то что бы я ей этого не говорил. Говорил, конечно. Попробуй не скажи-то за три с лишком года!
По-телячьи, по-бабски звучит? Да мне похуй, да.
Почему она так? Да я хз. Может, она путает любовь с чем-то другим. Может, и я путаю, но вроде бы нет. Может, это ее предел способности любить, а я многого хочу. Но, я уверен, она способна любить сильнее. И, надеюсь, еще полюбит. И мне, честное слово, не столь важно, что не меня. Если она когда-нибудь так полюбит, я буду искренне рад за нее и за ее возлюбленого. Может, буду в душе завидовать, но тем не менее от того буду рад. Уверен.
Но диалектика всего происходящего ясно говорит, что меня, таким, каким я есть, она не сможет полюбить сильнее, не сможет относиться ко мне так, как я того хочу. Может, я ребячусь. Но я хочу того, чего хочу. И я еще оч нескоро это переросту. Я не о сексе. Да бля если б проблема была в нем, его наличии/отсутствии то все было б кипяток. 
Дело менее всего в этом. 
Бог ты мой, я начинаю верить в Зодиак. Нах Овнов. Чесслово...
Реально, я чувствую, что мое слово для нее ни-че-го не значит. Точнее, я не чувствую, что значит. Я не чувствую даже порой, что я особо что-то для нее значу, кроме как обЪект привычки.
Но ведь любовь это не только одна лишь привычка, ведь так? Может, привычка и ключевой фактор долгих отношений, но ОМФГ, должны же быть детали, которые придают отношениям окраску. 
Мне всего лишь нужно ну хотя бы немного больше нежности. Или хотя бы чуткость к моей. 
Правда, последнее время я чувствую порой себя каличем - ей будто по борту на мои ласки (не все, но большую часть их). Простой, казалось бы, способ - перестать их давать, чтоб почувствовала их отсутствие, побыла на моем месте. Да, но МНЕ нужно их давать! Я нуждаюсь в высвобождении своего желания ЛАСКАТЬ. Тупо звучит, но как мой русский позволяет, так и пишу. 
Да и этот способ не усилит, а ослабит ее чувства ко мне - опять же следует из диалектики и динамики наших отношений, общно описаной выше. Короче, как-то так....
Будущий Я, если читаешь это и ржёшь, то так и надо, молодец. Серьёзно.

Am I that pathetic?/
Д. приїхала з гостин, там були її інші кузени (а вона ж мені наче сестра) і вона незворушно заявила мені, що вони кращі за мене. Stern. Втім, можливо це суть дитячо-підліткової її ментальності. Себто, наслідок, а не суть, звісно... 
Можливо.
А можливо варто щось вже робити з таким pathetic життям. З іншого боку, ще день-два тому вона не тямилася з теплих почуттів до мене (яких сьогодні жодного прояву), та й узагалі, вона чи не найексцентричніша (правда, у якийсь абсолютно власний спосіб) особа з усіх кого я мав честь знати. Можливо, вона просто ще мала. Під ексцентричністю я здебільшого зараз розумію мінливість поведінки. У цьому даному випадку. Але ж це й неприємно, одначе! Чути шось типу таких заяв. Хм.
Яким би я не був багато в чому посереднім, але ж посередністю себе не вважаю. Вважав би, аби не знав так багато інших людей. Достатньо, у всякому разі.
Втім, може я її просто ревную. Якимись напівбратськими ревнощами. Кажу "напів-", бо й почуття мої до неї не повністю і не лише братські. Мушу однак зізнатися, що у переважній мірі все ж братські. Але має місце і симпатія іншого роду...
Звісно, не зважаючи на це (на поведінку і слова) я її дуже люблю. Я взагалі дуже легко зношу такі речі. Надто легко, *...*.

Нащо мені ак на ЖЖ?
Чому, фактично, я веду щоденник (а то є саме щоденник, у моєму розумінні, хоча, по суті то радше "думовник", чи шо) у неті, а не, наприклад, у гарненькому рожевому зошитку, змережаному бісером і стрічками та поцяцькованому метеликами, квітами, сердечками, етц.?
Може, тому що так практичніше, вільніший доступ я маю до ресурсу - можу дописувати думки з універу, з гостей, з дому, з іншого краю світу?
Може, мені важливий факт, що це хтось може прочитати? Адже я навіть не ставлю приват...
Може, мені нєх*уй чєм заняцца?
Може, то бльо мода така?
Мабуть, як то завше бува, маємо тут усього цього потрошку...
Хоча... напрочуд цікавою, як на мене, є думка про привабливість вільности доступу до моїх записів. Певна анонімність, яка, проте, межує з легкістю визначення моєї особи людиною, що знає мене у житті. Ніби як лоскотливість нервів... Але не те...
В мене взагалі є певна схильність до того. Якщо я щось роблю анонімно, то завжди майже лишаю манівець до визначення своєї персони. Плюс, я маю дивну схильність легко ділитися таємницями, переживаннями, думками хоч би й з малознайомими людьми. Втім, може то й не є надто вже й дивна схильність...
Я, неверзелесс, майже певен того, що ніхто крім мене цього не прочитає (ну, зі знайомих мені людей), та й нікому воно й не потрібно, окрім, хіба що, мене самого.
Діксі.

Я вперше в житті реально зіткнувся з подібною ситуацією... Звісно, колись це мало статися, але ж цього ніколи не очікуєш. Знаєш, це не зовсім той випадок, коли ти не спиш ночами і думаєш типу: "Коли, ну КОЛИ вже???"...
Любовь нечаянно нагрянет... як то кажуть.
Мені подобається Ю.. Не знаю, вона мене вабить. Знову, вона не належить до типу дівчат/жінок яких я естетично вподобаю, але... я насправді ніколи не закохуюсь у тих, кого апріорі вважаю естетично "зе бест". Просто, вона наче магніт - вона гарна, як на мене з цим у неї проблем немає. Хоча, як на мене, то мені, знову ж таки, у такому плані симпатичними є ледь чи не всі дівчата, з якими я знайомий... 
Але ж тут річ не в тому. Тут є певний інший сорт зваби, розумієш?
Вона розумна, освічена, гарно посміхається і гарно говорить - коли вона щось каже, мені хочеться її слухати. І, в той же час, вона така проста і інтуїтивно близька! В ній є щось невловимо чарівне - в самій ній, не зверху, а саме на глибиннішому рівні. Вона не може не подобатися. Не подобатися вона може хіба заздрісникам. Насправді, вона викликає симпатію фактично одразу. І ця симпатія чимдалі лише посилюється...
Ще більше (як я щойно помітив) під'южують цю тягу ревнощі... Мій найкращий друг теж її вподобав, хоча, це я знаю і з цим в мене подібного відчуття майже не виникало - навпаки навіть, я був би радий, якби вона стала дівчиною мого кращого друга. Дуже навіть радий. Барзо добже, як то кажуть, було б... 
Але нині знаю, що до неї має дещо і мій інший друг, який по суті якщо вже щось має до когось, то чогось та й доб'ється - інстинкти в нього такі, якась чуйка, чи що.
І тут вже виходить на сцену неприязнь. По-перше, він все одно з нею не буде. Він "ветренньій" (або, якщо говорити з оппозитних позицій, "любвеобильньій") - сьогодні тут, завтра тут вже не так, тож "аріведерчі"... Не хотілось би тієї болі для Ю., тому що я й так вже маю серед подруг дівчат, які були ним поранені... По суті, я розумію, що рани ті несуттєві за глобальним поглядом на стан речей, але - навіщо вони, якщо їх може й не бути.... 
Тим не менш - на порозі літо, а воно часто змінює пріоритети. Поскільки Ю. буде на Волині, то тут її не буде. К.О. 
Але, повертаючись до початку, - суть казусу у моїй душі зовсім не у факті паростку закоханності. Я це вже відчував. Мій казус тут у тім, що я вже маю дівчину. І я її люблю. І любив би незважаючи ні на що, лиш би й вона мене любила - в чому я, нажаль, нерідко сумніваюсь через те, що просто не відчуваю цього в повній мірі з її боку...
І ось тут я вперше сповна розумію тих чоловіків, які люблять двох жінок і не хочуть відпускати ані жодної з них. Я знаю, що я міг би зповна кохати Ю.. І я не хочу робити вибір. Я не люблю вибирати, тому що ненавиджу щось втрачати. І я не хочу втрачати ні те, що маю, ні перспективу того, що можу мати (яку я переведу у категорію "міг би мати", що мені ненависна по своїй суті). 
Мабуть, у цьому й уся сіль... І ось до чого я й вів - я уперше в житті таке відчуваю і уперше в житті я маю такі думки. І це не те щоб радує, але й не засмучує... Радше це просто бентежить. І бентежить досить-таки сильно...